Чи заперечення підпису на документі «блокує» позов однаково в спорі про поруку і в спорі про оренду землі? Чи достатньо назвати щось конклюдентними діями, щоб суд визнав угоду укладеною? І чи взагалі йдеться про одну доктрину, коли в одній постанові суду цитується Страсбург, інша спирається на Модельні правила європейського приватного права, а третя веде родовід від міжнародного публічного права 1969 року?

Українська практика й наука останніх років ховають під однією вивіскою «естопель» (чи то естоппель?) щонайменше три різні за юридичною природою механізми, і плутанина між ними може мати негативні наслідки для сторін у справі.

Три різні речі під одним словом

Перше: сама поведінка сторони може напряму бути волевиявленням. Коли сторона виконувала договір, наприклад, платила за ним, закон визнає це формою вираження волі. Це не тлумачення чогось прихованого або неоднозначного в тексті договору, а самостійний, прямий спосіб вчинити правочин. Окреме питання постає тоді, коли правочин безсумнівно існує, але його текст неоднозначний: тут ч. 4 ст. 213 ЦК дозволяє з’ясувати справжню волю особи (сторін) через подальшу поведінку, зміст переговорів чи усталену практику відносин. Перше стосується того, чи правочин узагалі є. Друге — що саме він означає. Верховний Суд України розмежував по суті першу з цих ситуацій ще в постанові від 10.02.2009, зазначивши таке: «якщо доведено, що спірний договір виконується сторонами, це саме по собі виключає можливість вважати його неукладеним».

Друге: власне естопель, тобто заборона суперечливої поведінки (venire contra factum proprium). Тут суд не встановлює, що сталося насправді. Він блокує стороні право заперечувати те, що вона сама раніше визнавала, незалежно від об’єктивної істини, за умови, що інша сторона добросовісно на це покладалася собі на шкоду. Це вже не про факт, а про добросовісність.

Третє: наступне схвалення правочину за ст. 241 ЦК. Вузька, кодифікована норма саме про представництво: дії довірителя, що демонструють прийняття угоди, ретроспективно надають правочину юридичної сили, якщо такий правочин був вчинений представником з перевищенням повноважень. Юристи інтуїтивно підтягнуть це під «естопель», хоча це самостійний інститут із законодавчо визначеними наслідками, а не різновид загального принципу добросовісності.

Постанова Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2017 добре ілюструє, як перша і друга конструкції зливаються в одному реченні: суд пише, що позивач своїми конклюдентними діями визнав оспорювані договори, а тому втратив право посилатися на підстави для визнання їх недійсними, з огляду на принцип естопель. Перша половина фрази стверджує факт, а друга забороняє його заперечувати. Це різні юридичні наслідки. Встановлений судом факт стає обов’язковим для сторін цієї справи і для наступних спорів між ними завдяки преюдиції, а не автоматичною істиною для будь-кого стороннього. Заборона заперечувати працює інакше: вона не потребує попереднього судового рішення, досить самої суперечливої поведінки особи, і так само здатна перейти в наступний спір між тими самими сторонами, що й показала постанова від 13.01.2026. Різниця не в кількості спорів, а в підставі: преюдиція спирається на факт, встановлений судом, естопель — на оцінку добросовісності поведінки, яку суд робить окремо в кожній справі.

Різні родоводи одного слова

До речі, навіть коли йдеться про справжній естопель, у нього різне походження залежно від того, яке рішення ви читаєте.

Постанова Львівського апеляційного господарського суду, згадана вище, виводить доктрину з практики Європейського суду з прав людини, посилаючись на справи «Хохліч проти України» та «Рефах Партісі проти Туреччини». А от окрема думка двох суддів Верховного Суду (в іншій справі) від 22.08.2018 виводить її з Модельних правил європейського приватного права, зі статті I.-1:103 DCFR. Проте ці дві лінії незалежні одна від одної. Перша — про процесуальну справедливість у практиці Страсбурга, друга лінія стосується континентальної доктрини добросовісності.

Поряд з ними існує ще старіша, третя і самостійна традиція, яка ніяк не пов’язана з попередніми двома: стаття 45 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року позбавляє державу права посилатися на недійсність договору, якщо держава своєю поведінкою фактично погодилася з його дійсністю. Це не спільний корінь, з якого виросли дві інші традиції, вона з окремої галузі права, публічного міжнародного, яка розв’язувала подібну задачу на півстоліття раніше, ніж це слово взагалі з’явилося в українських судових постановах.

Отже, не дві лінії і не чотири, а щонайменше три незалежні лінії правового обґрунтування існують під однією назвою.

Плутанина вже і в науці

Ця термінологічна мішанина не залишається виключно судовою проблемою. Аналізуючи рішення Господарського суду Львівської області від 23.09.2021, у якому орендодавець не заперечував проти розрахунків орендної плати, підписаних орендарем, дослідниця естопелю прямо називає цей випадок конвалідацією правочину через «мовчазну згоду» відповідача і водночас відносить його до того самого принципу «естопель». Але мовчазна згода працює лише там, де закон чи договір наперед визнали за мовчанням значення волевиявлення, а естопель у цьому не потребує. Якщо навіть фахова академічна стаття, присвячена саме розмежуванню цих понять, ставить між ними знак рівності, дивуватися плутанині в позовних заявах не варто.

Сусідня проблема, яка про те саме

Ще одна ілюстрація того, наскільки повільно категорії в цій сфері встановлюються остаточно, лежить не в самому естопелі, а поруч із ним: чи є відсутність підпису дефектом волі, який тягне недійсність, чи взагалі відсутністю волевиявлення, яка тягне неукладеність. У 2018 році більшість колегії Верховного Суду обрала першу відповідь, двоє суддів у меншості наполягали на другій, а офіційною ця друга позиція стала лише 27.11.2024 постановою Великої Палати, з прямим відступом від попередньої практики. Прямого продовження чи звуження цього висновку в судових рішеннях за господарськими та цивільними договорами після листопада 2024 я не знайшов, хоча для заповітів як односторонніх правочинів суди й далі застосовують спеціальне правило про нікчемність, а не про неукладеність.

Коли теорія зустрічається з практикою

Ця проблема не залишається теоретичною. У свіжій справі про поруку в межах банкрутства позивачка заперечувала підпис на договорі, тобто заявляла саме про відсутність волевиявлення. Суд першої інстанції 08.05.2025 усе ж визнав договір поруки недійсним через відсутність підпису, а в позові про визнання його неукладеним відмовив з інших, процесуальних мотивів. Чи це розходження з позицією Великої Палати від листопада 2024 року, чи наслідок особливих обставин справи, з наявних матеріалів однозначно сказати не можна.

Натомість касаційна інстанція 13.01.2026 вирішила спір, спираючись на поведінку позивачки в іншому провадженні: там, оспорюючи стягнення боргу за тією самою порукою, вона не заперечувала сам факт її укладення. Тут суд не встановлював, підписувала вона документ чи ні. Він «заблокував» їй право це заперечувати, оскільки раніше в іншому спорі вона визнавала протилежне. Це вже не перша, доказова функція з нашого списку, а друга. Не встановлений факт, а заборона заперечувати певні обставини.

Що з цим робити практикуючому юристу

Перш ніж посилатися на естопель у процесуальних документах, варто відповісти собі на три питання. Що саме стверджує суд: встановлює факт чи «накладає» заборону його заперечувати? На яку доктринальну традицію спирається цитоване рішення? І чи не йдеться насправді про ст. 241 ЦК або про мовчазну згоду за ст. 205 Кодексу, замасковані під загальний принцип добросовісності?

Ярлик один. Механізмів, які під ним ховаються, щонайменше три, кожен з інших вимог, доказів та обсягу дії, і навіть наукова література поки не навела в цьому лад. Естопель естопелю справді не рівня, і поки ця різниця не стане частиною типової аргументації в позовних заявах, суди продовжуватимуть плутати доказ факту з забороною його заперечувати, а представники сторін продовжуватимуть програвати справи через цю саму плутанину.

Судові рішення, використані в статті

  1. Верховний Суд України, постанова від 10.02.2009 у справі №10/33/08 — виконання договору сторонами виключає визнання його неукладеним.

  2. Верховний Суд України, постанова від 22.04.2015 у справі №6-48цс15 — відсутність підпису як підстава недійсності правочину.

  3. Львівський апеляційний господарський суд, постанова від 13.06.2017 у справі №914/2622/16 — застосування принципу «естопель» з посиланням на практику ЄСПЛ.

  4. Верховний Суд, окрема думка суддів В. І. Журавеля та В. І. Крата від 22.08.2018 у справі №596/2472/16-ц — критика ототожнення відсутності підпису з недійсністю; посилання на venire contra factum proprium і статтю I.-1:103 DCFR.

  5. Господарський суд Львівської області, рішення від 23.09.2021 у справі №914/1207/21 — застосування естопелю до ситуації, кваліфікованої дослідницею як мовчазна згода.

  6. Велика Палата Верховного Суду, постанова від 27.11.2024 у справі №204/8017/17 — відсутність або підроблення підпису свідчить про неукладеність правочину, а не про його недійсність.

  7. Верховний Суд, постанова від 13.01.2026 у справі №902/1302/22(902/65/25) — заборона стороні заперечувати дійсність договору поруки з підстав непідписання, якщо в іншому спорі за участю тих самих осіб вона своєю процесуальною поведінкою визнавала існування цього договору (естопель/venire contra factum proprium, з посиланням на постанову ВП ВС від 05.02.2025 у справі №925/457/23).