В Україні працюють над альтернативою Starlink, але чому й вона залежить від SpaceX

Проєкт UASAT LEO базується на архітектурі 5G і призначений для захищеного зв'язку державних та оборонних структур. Повноцінне розгортання сузір'я зі 120 апаратів заплановане на 2027 рік у партнерстві з данською GomSpace. Розрахункова місткість мережі становить до 100 тисяч терміналів, з яких від 30 до 50 тисяч призначені для сектору безпеки. Надалі планується щорічне нарощування системи на 100–105 супутників.

Паралельно формується виробнича база для наземного сегмента зв'язку. У 2025 році Stetman уклала угоду зі шведською компанією Requtech про випуск супутникових терміналів Resa, адаптованих під вітчизняні стандарти захисту та компонентну базу. Протягом пів року підприємство має намір налагодити щомісячний випуск від 2 000 до 10 000 таких пристроїв.

Головним операційним викликом залишається логістика виведення супутників на навколоземну орбіту. Тестовий апарат UASAT-NANO восени 2026 року, як і подальшу серію супутників, планують запускати носіями Falcon 9 американської SpaceX. Відсутність альтернативних постачальників пускових послуг ставить автономний проєкт у залежність від компанії, яка володіє конкуруючою мережею Starlink.

Створення власного орбітального угруповання відбувається на тлі появи інших європейських ініціатив, зокрема спільних розробок ICEYE та Nokia. Проте формування суверенної космічної інфраструктури потребує значних капіталовкладень, тестування наземних вузлів і довгострокових державних контрактів, що робить собівартість експлуатації такої мережі істотно вищою за комерційні сервіси масового ринку.

Що це означає: для вітчизняного Defense Tech-сектору це спроба капіталізувати розробку суверенних систем зв'язку, успіх якої залежатиме від стабільності бюджетного фінансування та доступу до іноземної пускової інфраструктури.