Стаття 209 КК України або від шістдесятників до двістідев’ятників

Стаття 209 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за дії з майном, щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом. Це включає набуття, володіння, використання, розпорядження, фінансові операції, переміщення, зміну форми або приховування походження майна. Ключовою ознакою є те, що особа знала або повинна була знати про злочинне походження майна. При цьому стаття не встановлює мінімального вартісного порогу, що дозволяє застосовувати її до операцій з будь-якими сумами.

Проблема полягає у надто широкому трактуванні поняття «фактичні обставини», які можуть свідчити про злочинне походження майна. На практиці це часто призводить до того, що слідчі та прокурори, а згодом і суди, покладаються на «внутрішнє переконання». Такі «обставини» можуть включати значний розмір готівки, незвичний спосіб її зберігання або навіть сам факт придбання дороговартісного майна. Це створює ситуації, коли обов'язок доведення законності походження майна фактично лягає на власника, що суперечить принципу презумпції невинуватості.

Існуюча судова практика демонструє цю проблему. Рішення Вищого антикорупційного суду та апеляційних інстанцій свідчать про те, що аргументи захисту щодо законності походження коштів часто відхиляються на стадії обрання запобіжних заходів або накладення арешту. Суди можуть посилатися на «вірогідність та достатність доказів обвинувачення», відкладаючи детальну оцінку на етап розгляду справи по суті. Це ускладнює ефективний судовий контроль на ранніх стадіях провадження.

Верховний Суд неодноразово вказував на нечіткість критеріїв застосування статті 209 КК України, що призводить до неоднакових підходів. Зокрема, у своєму офіційному повідомленні голова ВС Станіслав Кравченко наголошував на необхідності чіткого визначення спеціальної мети легалізації та нагадував про презумпцію невинуватості. Також важливим є розмежування статті 209 КК та статті 198 КК («Придбання або збут майна, одержаного злочинним шляхом»), яка містить застереження про «відсутність ознак легалізації», але не надає чітких критеріїв для такого розмежування.

При цьому Конституційний Суд України у 2019 році у справі щодо незаконного збагачення (стаття 368-2 КК) дійшов висновку, що відсутність підтвердження законності підстав набуття активів не означає підтвердження їх незаконності. Суд наголосив, що не можна покладати на особу обов’язок доводити свою невинуватість або притягувати до відповідальності лише на підставі відсутності підтвердження законності походження активів. Проте у контексті статті 209 КК механізм, коли відсутність підтвердження законного походження майна подають як підтвердження його злочинного походження, фактично відтворюється.

Що це означає: Широке та нечітке трактування статті 209 КК України створює значні правові ризики для підприємців та громадян, оскільки фактично перекладає на них обов'язок доведення законності походження їхнього майна. Законодавчі зміни або чіткі роз'яснення Верховного Суду щодо критеріїв застосування цієї норми є необхідними для забезпечення правової визначеності та дотримання принципу презумпції невинуватості.