СТ. 209 КК УКРАЇНИ, або ВІД ШІСТДЕСЯТНИКІВ ДО ДВІСТІДЕВ’ЯТНИКІВ

Суть проблеми полягає у широкому та, як стверджують правники, надто вільному тлумаченні окремих положень статті 209 КК. Зокрема, ідеться про формулювання «фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом» та вимогу до особи «знати або повинна була знати» про злочинне походження майна. Це створює ситуації, коли для оголошення підозри достатньо внутрішнього переконання слідчого або прокурора щодо можливого кримінального походження коштів чи майна, незалежно від наявності чітких доказів.

Диспозиція статті 209 КК не встановлює мінімального вартісного порогу, що дозволяє застосовувати її навіть до незначних сум. Серед дій, що можуть бути кваліфіковані як легалізація, зазначено набуття, володіння, використання, розпорядження майном, а також зміну його форми або маскування походження. При цьому для формального складу злочину не обов'язково мати всі ці дії одночасно, і окремі шкідливі наслідки не є обов'язковою ознакою.

Практика застосування статті 209 КК викликає питання щодо розмежування з іншою нормою — статтею 198 КК, яка передбачає відповідальність за заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, одержаного кримінально протиправним шляхом, за відсутності ознак легалізації. Залишається невизначеним, яка саме додаткова ознака перетворює звичайне набуття або володіння майном на його легалізацію, якщо нею не є мета надання майну правомірного вигляду.

Судові рішення, включаючи ухвали Вищого антикорупційного суду, іноді посилаються на «ймовірну роль особи» або «вірогідність» доказів сторони обвинувачення, незважаючи на пояснення захисту. Це створює ризик перекладання обов'язку доведення законності походження майна на саму особу, що суперечить принципу презумпції невинуватості. Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував на важливості доведення злочинного походження коштів і спеціальної мети легалізації, а також зазначав, що відсутність чітких критеріїв призводить до неоднакових підходів судів.

Що це означає: Нечіткість у застосуванні статті 209 КК України може створювати правову невизначеність для бізнесу та громадян, збільшуючи ризики притягнення до відповідальності за придбання чи володіння майном без належного доведення його злочинного походження. Це ставить під сумнів дотримання принципу презумпції невинуватості та може впливати на інвестиційний клімат через потенційні ризики для володіння активами.