Спір щодо користування майном релігійної організації підлягає цивільному судочинству, якщо стосується захисту цивільного права, а не внутрішньоканонічних правил

9 вересня 2026 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 607/15144/20 ухвалила рішення, яке відмовило колишній монахині в зобов'язанні релігійної організації усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням — келією. Це рішення стало знаковим для визначення меж цивільного судочинства у справах, що стосуються релігійних установ.

Суть спору полягала у вимозі колишньої монахині про забезпечення безперешкодного доступу до келії, де вона була зареєстрована та тривалий час проживала як членкиня монашої спільноти. Після її виходу з монастиря, релігійна організація заперечувала її право на подальше користування приміщенням. Попередні судові інстанції задовольняли позов монахині, вважаючи її право на житло як зареєстрованої особи пріоритетним.

Ключовим питанням для Великої Палати ВС стало визначення юрисдикції: чи підлягає такий спір розгляду національним судом, чи регулюється виключно внутрішніми канонічними нормами. Суд проаналізував консультативний висновок Великої Палати ЄСПЛ, положення Конституції України (ст. 35), Закону № 987-XII та практику ЄСПЛ, дійшовши висновку, що релігійний компонент правовідносин не усуває юрисдикції суду, якщо вимога обґрунтовується цивільним правом, визнаним національним законодавством.

Однак, розглядаючи справу по суті, Верховний Суд врахував спеціальний статус та релігійне функціональне призначення приміщення, а також те, що позивачка користувалася келією лише під час перебування в монашій спільноті. Оскільки після припинення її зв'язку з монастирем самостійні цивільно-правові підстави для постійного доступу до келії були відсутні, позов визнано безпідставним. Таким чином, касаційну скаргу релігійної організації задоволено, а в позові монахині відмовлено.

Що це означає: Рішення Великої Палати Верховного Суду встановлює важливий прецедент для правозастосування у справах, що стосуються майнових відносин релігійних організацій та їхніх колишніх членів. Воно підкреслює, що хоча національні суди мають юрисдикцію для розгляду таких спорів, рішення базуватиметься на цивільно-правових підставах, а не лише на фактах попереднього проживання чи реєстрації без самостійного правового титулу.